Перше листопада для багатьох українців вже став традиційно днем молитви та спогаду про Митрополита Андрея Шептицького. Хочемо тут ще раз роздумати над останніми днями перед відходом Митрополита до Бога, пригадати рядки з Його заповіту.

Вже у вересні 1944 року стан здоров'я Митрополита Андрея Шептицького значно погіршився. Він був паралізований, у візочку, не міг правити Службу Божу без допомоги отців, бо руки його були зовсім нерухомими. Страждав від сильного болю, часто втрачаючи свідомість. Але жодного стогону, жодного нарікання від нього не чули. З жовтня хвороба прогресувала настільки, що Митрополит уже не вставав з ліжка. Передчуваючи близький кінець, прийняв Святу Тайну Єлеопомазання від свого брата Архимандрита Климентія. Біля його ліжка щоночі чергували близькі йому отці, монахи. Один із них, о. Кладочний згадував, як 31 жовтня 1944 року о 9.30 він увійшов до кімнати Митрополита. Шептицький лежав, важко дихаючи. Тихо промовив французькою: “Мій дорогий Боже”, почав молитися французькою, потім церковнослов'ян-ською мовами. Взяв отця за руку і сказав: “Я вмираю”. До кімнати увійшли Архімандрит Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів. Митрополит знову молився, а трохи згодом заговорив до них: “Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з'єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на страшному суді”. Митрополит замовк і більше не сказав жодного слова. 1 листопада о 1.30 серце великого Митрополита перестало битися. Це була не смерть, а просто урочистий молитовний відхід. Відхід до Господа Бога. Відхід до того ліпшого, досконалого світу, де він продовжує невтомно молити Господа за своїх грішних дітей-українців.

Передсмертний заповіт Митрополита Андрея – це не стільки заповіт, як сповідь перед Господом Богом і своїм народом. Це пастирське благословення і наука, це прохання і молитва, натхненні Духом Святим. Ось деякі рядки з нього:

„ Від тієї пори, коли з послуху Вселенському Архієреєві, прийняв я важкий єпископський уряд, зрозумів я, що моїм обов’язком є провадити своїх вірних до вічного спасіння через віру католицьку, у любові до Бога та до вічного спасіння через віру католицьку, у любові до Бога та до його Церкви – то значить, християнізувати життя, думки і теж навіть патріотизм моїх вірних. Всяку політику я все що приставав я з моїми вірними у справедливих їхніх національних аспіраціях, роблячи себе всім для всіх, щоб їх спасти; обороняв я їх також перед несправедливостями. По довгому іспиті сумління, не бачу я, що міг би я був змінити в своєму розумінні моїх обов’язків пастиря. Ніколи не було у мене ненависти до тих, які кривдили моїх вірних і мене самого. Я їм все прощав, і прощаю я їм щиросердечно. Ніколи не апробував я ненависти до національного шовінізму. Проповідував я все тільки любов до ближнього, любов до всіх, навіть до ворогів. Євангелія Ісуса Христа була одинокою темою мого проповідування. Одинока ж ціль моєї праці – вічне спасіння моїх вірних...

Сердечно жалую за всі мої гріхи, якими я образив Божу доброту. Жалую з причини справедливого Божого суду та із любови до безконечної доброти, мудрости, всемогутности та маєстату Божого. І покірно благаю Бога, щоб змилосердився Він над моєю бідною душею, яку я віддаю в його руки через заступництво Пресвятої і Пренепорочної Богоматері і Приснодіви Марії, через заступництво св.Йосифа, її обручника, та св.Йосафата Мученика. Вірую в усі правди віри католицької. І очікую воскресіння мертвих. Амінь.”