Серед українських католицьких ісповідників та мучеників за святу віру золотими буквами вписане ім’я нашого великого праведника Владики Миколая Чарнецького.

Миколай народився в убогій сім’ї, але Боже Проведіння подбало про цю вибрану душу. У гімназії стався випадок, який серйозно вплинув на його життя. Микола, мабуть, несвідомо, наслідуючи когось в присутності інших зробив якийсь жест, що міг мати погане значення. Хтось доніс про це дирекції гімназії. Миколу мали виключити зі школи за аморальну поведінку. Але сталося так, що він залишився в гімназії. Можливо, він вибачився особисто в директора гімназії, або хтось заступився за нього і пом’якшив гнів керівництва, або це була надзвичайна ласка з неба, бо цей момент у житті Миколи став поворотним. Молодий гімназист вирішив „поправити” своє життя. Він відбув загальну сповідь в о. Григорія Хомишина і, певно, вже тоді зародилось в його серці бажання посвятити своє життя на службу Богові.

Отець Миколай віддавна дотримувався чернечих звичаїв. Його очі скромно опущені. Він мав чіткий розпорядок дня, стриманий у мові, жодного зайвого слова, досконало смиренний, ніхто не чув, як він промовляв: “Я„. Ангельська невинність, він умів опанувати гнів і був лагідний і добрий до всіх. Його обличчя було бліде і завжди спокійне. Коли під час лекцій хтось із студентів після численних пояснень професора вкотре ставив запитання, отець Миколай ще раз пояснював спокійно та дружелюбно. Обличчя залишалося, як завжди, бліде і незворушне.

Отець Миколай не мав ораторського таланту і не вважав корисним попрацювати над технікою слова. Він говорив просто, без усякої пишноти. Кожне слово, що виходило з його уст, було глибоко продумане, пережите серцем. Голос рівномірний, з відтінком доброти і меланхолії. Ніхто ніколи не міг сказати, що це великий проповідник, його слово не мало тих голосних масових навернень, але в слухачах будилась якась туга за Богом, прагнення до навернення. Вони бачили, що сам святець знайшов Бога, тужить за Ним і з любов’ю доброго пастиря хоче вказати їм дорогу до Нього.

Отець Миколай відрізнявся теж від сповідників, що через годину „перемолочували” цілу скиту каянників і тікали зі сповідальниці, наче з місця під обстрілом. Він теж відрізнявся і від таких, для яких сповідальниця була місцем балачок. З приватних розмов можна зробити висновок, що отець Миколай іноді ставив своїм каянникам вимоги понад норму. Якось сказав, що мусить бути спокійний, що відпускає каянника в доброму стані. Хтось зробив йому зауваження, що важливо відпускати каянника зі заспокоєною совістю. Він, зазвичай, у таких випадках, які стосувалися його особи, нічого не відповідав. Але головним і першочерговим завданням отця Миколая було глибоке навернення каянника, а спокій совісті – це лише добрий наслідок сповіді.

Духовність Владики Чарнецького виросла з покути і навернення. Він ніколи не довіряв собі, ані всім ласкам, якими був обдарований. Довіра до Господа Бога була джерелом його духовної сили. Владика не опускав рук навіть у незвичайних, безнадійних обставинах. Він був людиною повністю відданою Богові. Всі акти його життя зводилися до любові Бога, а в ній - усі чесноти. Він понад усе любив Господа. Йому не залежало на чомусь, серце шукало одного Бога і його воля в усьому єдналася з Божою волею. Повне віддання Божій волі давало йому силу внутрішнього спокою перенести усі переслідування, приниження, непризнання. Єпископ Чарнецький був справжнім апостолом смирення, надзвичайно простим і скромним. Чеснота покори Владики переважала по правді всі інші чесноти. Скільки це коштувало сил, скільки нікому невідомих перемог над собою. Він ніколи не говорив про себе. Хіба що при необхідності й так, ніби йдеться про іншу особу. Він також ніколи і нічого не говорив поганого про своїх ближніх. Така неустанна праця над собою виробила в нього лагідну і добру натуру. Таким був Владика Миколай Чарнецький, завдяки його великому зусиллю і стиглому плоду поєднання з Богом.