У ці дні наша Церква згадує 70-ту річницю Львівського псевдособору, який відбувся 8-10 березня 1946 р., і за допомогою якого було реалізовано насильницьку ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви через приєднання її до Російської православної Церкви. 
Вже в 1939 році радянська влада організувала широку кампанію переслідувань, залякування та дискредитації греко-католицьких єпископів та священиків, звинувачуючи їх у зв’язках з націоналістичним підпіллям та «антирадянськими осередками» за кордоном. Відбуваються перші спроби схилити до співпраці з новою владою окремих представників духовенства, вдаючись також до шантажу (план вербовки о. Гавриїла Костельника, який згодом очолить ініціативну групу собору, включав арешт його сина).
В 1945 році відновлюються репресії:
17 березня Сталін затверджує таємну інструкцію № 58, перший розділ якої називається так: «Заходи щодо відриву греко-католицької церкви в СРСР від Ватикану і подальшого її приєднання до Російської православної церкви». Серед іншого, в інструкції пропонується «організувати в місті Львові православну єпархію», а також «створити в середині греко-католицької церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати духовенство до переходу на православ’я».
11 квітня заарештовано митрополита Йосифа Сліпого, а також інших єпископів та деяких визначних священиків.
Вже наприкінці квітня створено «Ініціативну групу по возз’єднанню Греко-католицької Церкви з Православною Церквою» у складі о. Гавриїла Костельника, настоятеля Преображенської церкви у Львові, о. Михайла Мельника з Перемиської єпархії та о. Антонія Пельвецького, з Станиславівської єпархії. Ініціативна група займалась приготуванням до собору, на якому мала б бути скасована Берестейська унія від 1596 року та мало б відбутися приєднання до Російської православної Церкви. 
Ось свідчення одного з підпільних єпископів, владики Филимона Курчаби, як відбувалося це приготування: «Вони їхали групою, такий був уповноважений по культам, кагебіст, один або двоє, і Костельник, їхали на соборчики, тобто в кожний деканат. Декан мав скликати всіх і там Костельник викладав ті потреби; заявляв, що от ми є в більшості, ми навіть, як це зробимо, то врятуємо Церкву нашу і це не буде жадний злочин, жадне відступство, бо від Бога не кажуть нам відлучатися, тільки заступника Ісуса Христа, тільки Папу не згадувати, відкинути, але ви собі в сердцях тримайте, що хочете. Звичайно, на перший той візит священики відказувалися, не хотіли, але опісля, коли Костельник видів, що священики не хочуть годитися, тоді викликали кагебіста. Він також своє слово мав. Розуміється, дуже не грозив, тоді ще хотіли якось так толерантно, цивілізовано поступати. Але після його промови, тоді Костельник другий раз зачинав говорити: «От бачите, він то Вам сказав, але якщо Ви не хочете, то всі тоді підете так, як Ваші владики, а Ви то зробіть для форми, то в совість Вас не зобов’язує».
8-10 березня 1946 року в соборі св.. Юра відбувається Львівський собор, т. зв. Псевдо собор, на якому було ухвалене одноголосне рішення щодо приєднання до Російської церкви. Цей собор не мав жодної юридичної сили, оскільки на ньому не було жодного греко-католицького єпископа (всі єпископи у той час перебували під слідством у Києві). Організатори вирішили обійти цю проблему, висвятивши на єпископів двох членів ініціативної групи о. Михайла Мельника та о. Антонія Пельвецького – напередодні собору, 24-25 лютого 1946 року у Володимирському соборі у Києві їх висвятив православний митрополит. Однак і це не надає собору канонічності, тому що на той час вони вже були православними єпископами.
Представників греко-католицького духовенства і монашества сталінський режим засуджував за політичною статтею 54: (зрада Батьківщини; антирадянська пропаганда і агітація; участь у контрреволюційній організації). Вироки коливалися від 10 до 25 років, часто з конфіскацією майна. До ув’язнення в таборах могло додаватися ще й п’ять-десять років позбавлення прав, а це означало, що засуджені на мали змоги повертатись додому й мусили залишатися на спец поселенні.
Діяльність Греко-Католицької Церкви в Україні та на засланні продовжувалась підпільно. Таємно відбувалися богослужіння, уділялися святі тайни, відбувалася катехизація. Через відсутність богослужбових книг їх відфотографовували або переписували від руки. Незважаючи на постійні репресії, катакомбна Церква змогла зберегти свою ієрархічну структуру, та мужньо вистояла у  найважчі роки випробувань. У 80-х роках розпочався рух за легалізацію УГКЦ, який набирав щораз більшого розмаху. І радянська влада мусіла визнати право УГКЦ на свободу віросповідання і 28 листопада 1989 р. – перед зустріччю Івана Павла ІІ з Михайлом Горбачовим 1 грудня 1989 р. – було оприлюднено заяву Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримали право створювати і реєструвати релігійні громади, користуючись усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР. 
У часи переслідувань багато людей загинуло, багато витерпіли різні випробування, засвідчуючи свою віру. Серед них є також ті, яких Святіший Отець Іван Павло ІІ в 2001 році під час свого візиту в Україну проголосив блаженними мучениками, визнаючи цим духовний подвиг Церкви, яка в складних обставинах тоталітаризму зберегла віру в Ісуса Христа, вірність церковній єдності й надію на Воскресіння.